Перейти до тексту
Укрсловник енциклопедичний словник

ХРОМОЛІТОГРАФІЯ

Хромолітографія

Хромолітографія (від грец. χρῶμα — колір, λίθος — камінь і γράφω — пишу) — кольорова літографія, у якій кожну фарбу друкують з окремої форми: каменя або цинкової пластини.

Розділ: Засоби масової інформації та друкарство Оновлено ≈ 3 хв читання

Коротко

  • Кольоровий плоский друк: одна друкарська форма на кожен колір, інколи двадцять і більше.
  • Патент на метод 1837 року отримав Годефруа Енгельман з ельзаського Мюлуза.
  • Найпоширенішою була в другій половині XIX — на початку XX століття: листівки, етикетки, ілюстрації, репродукції картин.
  • У XX столітті її витіснили фотомеханічні способи й офсетний друк.

Наприкінці XIX століття в багатьох домівках Європи й Америки висіли «картини», яких не торкався пензель. Пейзажі, релігійні сюжети, портрети — усе це виходило з друкарень тисячними накладами. Більшість таких аркушів зроблено хромолітографією: способом, який уперше дав змогу тиражувати кольорове зображення відносно дешево й без ручного розфарбовування.

Як працює літографія

Хромолітографія виросла з літографії — плоского друку, який наприкінці XVIII століття винайшов у Мюнхені Алоїз Зенефельдер. На відміну від гравюри, де зображення вирізають або витравлюють, тут друкарська форма рівна. Усе тримається на тому, що жир і вода не змішуються.

Художник малює на шліфованому вапняку жирним олівцем або тушшю. Поверхню обробляють розчином гуміарабіку з домішкою слабкої азотної кислоти: місця без малюнка починають утримувати воду. Камінь зволожують і накатують жирною фарбою — вона пристає тільки до малюнка. Під пресом зображення переходить на папір.

Від одного кольору до двадцяти

Ідея кольорового друку з каменя з’явилася майже одразу. Сам Зенефельдер у підручнику 1818 року описав, як хотів би друкувати кількома фарбами. Патент на хромолітографію в липні 1837 року отримав Годефруа Енгельман з Мюлуза в Ельзасі. Утім, є свідчення, що схожу техніку раніше застосовували для гральних карт, тож про «першість» історики сперечаються.

Принцип такий: для кожного кольору готують окрему форму. Майстер-літограф, маючи перед собою оригінал, розкладає його на фарби й малює кожну на своєму камені. Аркуш проходить через прес стільки разів, скільки кольорів у відбитку. Щоб плями лягли точно одна на одну, на всі форми переносять ключовий контур і мітки суміщення.

Скільки це тривало

Для рекламного аркуша вистачало трьох-чотирьох фарб поверх чорного контуру. Репродукція картини могла потребувати дванадцяти, двадцяти, а то й більше форм. Підготовка каменів для якісного відбитка тривала місяцями: кожен колір пробували, виправляли, друкували пробні відтиски.

Тип продукції Кількість фарб Що важило
Етикетки, рекламні картки 3–6 швидкість і ціна
Ілюстрації до книжок 6–12 точність кольору
Репродукції картин 12–25 і більше подібність до оригіналу

Розквіт і широкий ринок

Справжній масовий попит прийшов у другій половині XIX століття. Після появи швидкодрукарських пресів для каменя (у німецькій літературі згадують 1871 рік) кольорові літографії стали виходити великими накладами. Хромолітографією друкували етикетки, рекламні та колекційні картки (знамениті серії компанії Liebig), плакати, вітальні листівки, дитячі книжки й наукові атласи.

У США перший хромолітографічний портрет, за даними дослідників, надрукував Вільям Шарп 1840 року. Пізніше бостонський видавець Луї Пранг зробив хромолітографію символом доступного мистецтва й випустив перші американські різдвяні листівки. Критики дорікали «хромо» за підробку під живопис; прихильники відповідали, що завдяки друку картини побачили люди, які ніколи не бували в музеях.

Олеографія та споріднені техніки

Олеографією називали хромолітографію, яку після друку обробляли під олійну картину: покривали лаком, тиснули рельєф мазків, наклеювали на полотно. Автолітографія — інший випадок: на камені малює сам художник, а не майстер, який копіює чужий оригінал. Цинкографію спершу розвивали як дешевшу заміну каменю, бо цинкова пластина легша й міцніша.

Чому техніка зникла

У першій половині XX століття хромолітографію витіснили фотомеханічні способи: розкладання зображення на кольори за допомогою світлофільтрів і растру, а згодом офсетний друк з гнучких металевих пластин. Офсет теж належить до плоского друку й працює на тій самій взаємодії жиру та води, проте форми виготовляють фотографічно, а не малюють вручну.

Сьогодні хромолітографії цікавлять колекціонерів і бібліотеки: старі етикетки, атласи й листівки є джерелом для історії побуту, реклами та книжкової графіки.

Запитання

Чим хромолітографія відрізняється від олеографії?

Олеографія — це та сама хромолітографія, яку після друку додатково обробляли: покривали лаком, тиснули фактуру мазків, часто наклеювали на полотно. Мета — щоб відбиток виглядав як картина олією.

Скільки фарб друкували в одній хромолітографії?

Дешеві рекламні відбитки обходилися кількома фарбами поверх чорного контуру. Для якісних репродукцій картин дванадцять накладених кольорів вважали звичайною справою, а найскладніші аркуші друкували з двох і більше десятків форм.

Як відрізнити стару хромолітографію від офсетного передруку?

Під лупою офсетний відбиток складається з правильної растрової сітки крапок. У хромолітографії кольори лежать суцільними плямами або нерегулярним зерном каменя, а на краях деколи видно легкий зсув одного кольору відносно іншого.

Див. також

Джерела

  1. Хромолітографія — Вікіпедія (українська)
  2. Chromolithography — Wikipedia (англійська)
  3. Wikidata: Q1121337
  4. Weber W. Saxa loquuntur — Steine reden. Geschichte der Lithographie. Heidelberg; Berlin, 1961.

Статтю написано редакцією словника за наведеними джерелами; дати й факти звірено між ними. Якщо джерела розходяться, це сказано в тексті.

Поруч у словнику